Аналіз вірша Некрасова «Демону»

У 1855 році Микола Некрасов створює своє літературне вірш «Демону». Він планує віддати йому особливу роль – відкриття нової збірки віршованих робіт. Проте цьому не судилося статися. Через рік після написання даної роботи, Некрасов публікує цілу збірку нових творінь. Ось тільки відкриває його абсолютно інша робота «Поет і Громадянин». А для однорічного «Демона» місця взагалі не знайшлося.

Ці два вірші надзвичайно схожі. Здається, що другий вірш є плавним продовженням першого. Перед читачем з’являється поет. Але він зображений як звичайна людина, зі своїми страхами, емоціями, життєвими помилками. І в душі такого творчої людини обов’язково живе свій власний Демон. Це друга частина натури, друга частина душі.

Некрасов зіставляє поняття демонізму і громадянськості. Через ці риси характеру можна побачити стосунки поета з владою, з оточуючим його суспільством. І коли поет втрачає ці якості, він практично не здатний складати рими на суспільні, соціальні теми. Тому, Микола Некрасов переконаний в тому, що кожен поет повинен мати в душі свого власного Демона. А якщо останній перестає бушувати всередині, значить, поет уже виконав свою літературну місію.

Образ Демона, на думку Некрасова, не ототожнюється з чимось надприродним. Він наділений земними рисами, які притаманне звичайній людині.

Якщо порівнювати дві віршовані роботи, можна помітити, що деякі рядки повторюються і в тексті «Демону» і в рядках «Поет і Громадянин». Різниця тільки в тимчасових закінченнях, які використовує автор у римованих рядках.

Зіставити можна такі словосполучення: «… глибоко ненавиджу, безкорисливо люблю …» і «… чесно ненавидів, щиро любив …».

Думаю, що тимчасова різниця безпосередньо пов’язана з тими душевними змінами, які відбулися всередині самого автора. Адже Миколи Некрасова завжди сприймали, як революційного прихильника, який оспівував принципи демократії і свободи. Зараз же, сучасники віддають перевагу любовної поезії поета, яка так само прекрасна і глибока.

Дивіться також:  Аналіз вірша Некрасова «Помру я скоро. Жалюгідне спадщину...»