Солженіцин зобразив табірний світ в своїй розповіді «Один день Івана Денисовича». Тут, на відміну від багатьох літературних творів немає ні романтики, ні лірики. У цьому оповіданні відображена сувора реальність сталінського тоталітарного режиму і нелюдяність, в якій опинилися тисячі військовослужбовців. Їх оголосили зрадниками батьківщини, з причини потрапляння в полон. Жахливі умови перебування в цих закладах, підчищали ряди в’язнів. Лише мала частина народу змогла повернутися додому, після таких «випробувань». Але і той, хто знайшов свободу, назавжди втратив здоров’я.
Яким же малює цей «табірний світ» Солженіцин і чому люди туди не повертаються тільки з покаліченою долею, але і з загубленим здоров’ям? Відповіді автор даємо в докладному описі одного дня ув’язненого – Івана Денисовича Шухова. Солженіцин «відновлює» картину того, що відбувається буквально щохвилини, не упускаючи жодної навіть на перший погляд незначної деталі.
Ранок, незважаючи на день тижня і свято, починається у всіх ув’язнених однаково. Ранній підйом, а якщо хто виявив бажання поспати, то ввечері за цю провину може опинитися в карцері. Чому не відразу? Тому, що попереду ще довгий і практично каторжна робочий день, і навіть «провинився», його зобов’язаний відпрацювати, а не відпочивати. Ранковий перерахунок був доленосним, причому навіть для вільних наглядачів. Тому, що якщо когось вони не дорахуються, то можуть виявитися навіть в одній камері з колишніми «підопічними».
Далі йшов щодо щільний сніданок. Автор зауважує, що це робилося, щоб були хоч якісь сили для роботи в ув’язнених. А далі, найчастіше за суворим холоду, незважаючи на температуру і втому всі, хто перебував в ув’язненні, відправлялися на роботу.
Солженіцин описує, як конвой їх відводив за сильного морозу, як підганяли, ображали і знущалися над всією колоною. Ніхто не мав права заперечити або не коритися, адже навіть за це йшло покарання.
Трудовий день без обіду і відпочинку, на вулиці, на сильному морозі будь-якого ув’язненого здавався вічним. Мало хто намагався «байдикувати», адже від роботи бригади буде залежати розмір їх «пайки». А якщо хто-то все-таки лукавив, і зникав з поля зору, його тут же знаходив бригадир і вже вся «компанія» могла його покарати.
На вечерю давали баланда. Одне втішала ув’язнених, що вона була гарячою, і зігрівала продрогшее нутро.
Однак, крім основної роботи, життя в’язня була наповнена ще й різного роду подрабатыванием. Хтось вважав за краще «доносити» на сусідів. Хтось шити тапки, і продавати тютюн. Були й такі, які нічого не вміли, а тільки тинялися з боку в бік, заглядали «в чужі роти» і вилизували після всіх тарілки. Відповідно, до таких особистостей була якась огиду і зневагу.
Солженіцин своїм розповіддю показав, що навіть у такому «світі» де не було друзів, а поняття людяності було відносним, важливо було не уподібнюватися «шакалу», а залишатися в першу чергу, хоч і позбавленої волі, але все ж особистістю.
