Минуле і сьогодення – два тимчасових пласта, за які ми несемо відповідальність, вибудовуємо їх так, щоб якомога менше було жалю в майбутньому. Названое почуття відповідальності неможливо без пам’яті. Федір Абрамов своєю повістю «Поїздка в минуле» показує нам той час, коли ідеологічні погляди були вище родинних уз.
Які ж проблеми ставляться автором на чолі твори? Абрамов пропонує нам спільно з ним міркувати про людяність і співчуття до оточуючих, про почуття совісті, дає можливість уявити, що буде, якщо людина втратить почуття відповідальності за те, що він робить. Письменник підкреслює, наскільки важливим є вшанування заслуг і досягнень попередніх поколінь, яку цінність представляє історична пам’ять.
Головна подія аналізованої нами повісті можна позначити, як прозріння головного героя. Кабылин Никифор Іванович тільки зараз, коли батька вже немає в живих, зрозумів, наскільки він помилявся і як боляче зробив близькій людині. Це усвідомлення ранить серце, біль просто нестерпно винести. І навіть слова сусідки про те, що батько не злиться, у всьому винні дядьки, за якими Микша слідував як сліпий, не можуть принести полегшення герою.
Микша змінився, він, нарешті, дізнався всю правду, от тільки покаятися перед батьком вже не може. Пізно, занадто пізно, і ніяка сила не може допомогти герою. Як же герою заглушити совість, яка мучить день від дня все сильніше. Кабылин в цьому глухому куті, виходу немає.
Закони життя влаштовані таким чином, що людина з часом змінюється. Вона інакше дивиться на все навколишнє, в тому числі і людей. Він стає старше. Але розумніший? Це велике питання! Швидше за все, так, тому що з віком ми все більше можемо розуміти, де правда, а де брехня, де добро, а де зло.
До того ж з віком настає такий момент, коли необхідно чітко, ясно і зрозуміло позначити свою позицію в житті. Саме в цей час ми зрозумілі й самим собі, нашому оточенню.
Ось такий процес становлення особистості, дорослішання показує на сторінках своєї повісті Федір Абрамов. І робить це він на прикладі Кабылина. Автор абсолютно впевнений, що в будь-яких умовах можна залишитися людиною. Ніщо не здатне зрушити з вірного шляху, якщо є істинні принципи і переконання. Можна пройти шлях від темряви до світла. Це також сприймає письменник.
Микша потрапляє саме в таку ситуацію. І погода, супутня прозріння героя, сумна і безрадісна. Йде такий снігопад, що просто забиває очі.
Гірко герою усвідомлювати свою помилку. Але це необхідно. Абрамов проводить Никифора по шляху моральної зрілості.
Це повинно було статися, життя завжди все розставляє на свої місця. І з дядьків, краснознаменцев, що живуть в неробстві і веселощі, маски злітають, і тихий та скромний батько, якого так соромився Микша, навіть, напевно, зневажав, раптом знаходить досконале інше значення в житті героя.
Федір Абрамов вчить своїх читачів бути людяними, без страху і сорому дивитися в очі інших людей.
