У творі Лермонтова «Герой нашого часу» поручик Вулич, зустрічається лише в епізоді «Фаталіст». Але цього цілком вистачило, щоб показати натуру чоловіка.
Якщо порівнювати двох героїв, то можна легко знайти багато спільного. Обидва чоловіки не визнають дружби і звикли триматися самі по собі. І тому, й іншому не знайоме слово страх. Ось тільки кожен з молодих людей по-своєму ставиться до долі, і до життя в цілому.
Печорін переконаний холостяк. Він вважає, що одруження немає нічого привабливого вже тому, що сам шлюб викликає у нього почуття туги. Вулич ж навпаки одружений. Він не звик розповідати що-небудь про своє особисте життя. Але те, що він не є дамським угодником, це однозначно. Чоловік не заводить романів і навіть звичайних відносин. Але все-таки, він має одну непереборну пристрасть. Цією пристрастю є гра в карти. Не сказати, що він дуже щасливий за столом. Поручик, часто програє, але від цього, азарт його лише збільшується.
Григорій Олександрович менш азартний. Його, порівняно з поручиком, долають інші пристрасті. Печорін дуже любить жінок. Точніше любить домагатися їх розташування. Тим самим він підвищує свою занижену самооцінку.
Але відразу після того, як Печорін відчуває, що жінка закохана в нього, тут же відмовляється від її почуттів і розлучається назавжди. Це стало приводом для багатьох дуелей, адже заздрісників і ображених на нього була велика кількість.
Вулич ж, звик брати участь у суперечках за допомогою мушкета, тільки в боях з ворогом. Адже чоловік не звик на показ виставляти свої емоції.
Обидва чоловік сміливі і безпринципні. В їх діях повно відваги і рішучості. І все ж обидва були фаталистами. Печорін довго заперечував цю обставину. Одного разу ввечері він виразно розгледів в особі товариша знак смерті. З цього приводу, чоловіки навіть посперечалися. Вулич зарядив зброю і вистрілив собі у скроню. Пістолет дав осічку.
Ніхто з присутніх не повірив, що заряджений мушкет. Тоді поручник вистрілив ще раз, але вже його метою стала висіла на гачку кашкет. Він намагався довести всім, що сповнений сил і буде довго жити, якщо тільки в бою його не зустріне сліпа куля.
І все-таки Печорін стверджував, що Вулича чекає якнайшвидша неминуча загибель. Він виявився прав. Тієї ж ночі поручика вбив п’яний козак. Він розрубав чоловіка практично навпіл шаблею.
Перед своєю смертю Вулич встиг вимовити лише одну фразу, в якій визнавав правоту Печоріна.
На цей раз молодий чоловік пошкодував, що опинився правий. Він поважав характер і витримку загиблого капітана.
На наступний день, Печорин теж вирішив випробувати долю. Він з допомогою хитрості заліз у хату до п’яного козака, котрий виявляє опір, і затримав його. Печорін не постраждав. Мабуть він став шукати після цього смерті, але так і не знайшов її.
Остаточно розчарувавшись у житті, молодий чоловік відправився подорожувати в Персію, де по дорозі його і вбили. Печорину не було страшно вмирати, адже сенсу в своєму житті, він так і не зміг відшукати.
