Два періоду творчості Афанасія Фета мають відмітні особливості, які так яскраво кидаються в очі читачеві. Якщо перший період творчості, який охоплює юні роки поета, характеризується легкістю, свободою і безтурботністю, то другий період, який починається після смерті його коханої – Марії Лазич, наповнений важкими емоціями, сумом і жалем.
Вірш «Як бідний нашу мову! …» з’явилося в світ у 1887 році. Про що воно? Про повне одкровення автора, який розкриває секрети своєї творчості. Афанасій Фет зізнається, що писати з тією легкістю і бажанням, які були в юності, вже не може. Йому не під силу ті яскраві, вразливі, хвилюючі образи, які раніше жили у віршованих роботах.
В душі поета відбувається хаос. Кожне написане слово він називає «брехнею», адже не переживає його щиро. Однак всередині творчої особистості все ще живе справжнє натхнення. Саме воно змушує брати перо і записувати думки на папері. Тільки от слів і виразів для цього не вистачає. Поетові залишається тільки сподіватися на диво, яке пробудить в ньому бажання і сили для справжнього, чистого творчості.
Фет ніяк не може змиритися з тією думкою, що натхнення і талановитість поета залежить від тих доленосних потрясінь, які можуть статися на життєвому шляху. Особисто у Опанаса Опанасовича в житті сталася така драма, відбиток і відображення якої залишилися на всіх віршованих роботах. Але, поет не міг, не хотів погодитися з цим, звинувачуючи російську мову, називаючи його просто не створеним для творчості.
Останні роботи Фета не користувалися такою популярністю, адже вони перестали бути привабливими і чуттєвими. Рідко, рідко можна було почути рядки, наповнені щирою чистотою і легкістю. Спалахи таланту відбувалися завдяки спогадами про колишні, ніжних почуттях. Однак вони приносили поетові лише біль про ту втрату, яку коли-то давно можна було уникнути.
