Повість А. С. Пушкіна «Станційний доглядач» було написано в 1830 році і стала основообразующей циклу «Повістей покійного Івана Петровича Бєлкіна». У своєму твір Олександр Сергійович вперше підняв нову для української літератури тему – «маленької людини». Варто відзначити, що «Станційний доглядач» був написаний простою розмовною мовою, що дозволило найбільш точно передати картини щоденного побуту російського людини.
Основними діючими особами повісті є оповідач, Самсон Вырин – станційний доглядач, Дуня – дочка Вырина, Мінський – ротмістр.
Повість починається з опису нелегкої долі станційних доглядачів. Станційними доглядачами були дрібні чиновники «чотирнадцятого класу, огороджений своїм чином токмо від побоїв, і те не завжди». Вони були змушені постійно терпіти нападки подорожніх, адже всі біди «траплялися» виключно з вини станційних доглядачів. Тому оповідач просить ставитися до доглядача більш поблажливо і шанобливо.
Дія «Станційного доглядача» починається в травні 1816 року по дорозі оповідача в ***ську губернію. В той час, оповідач служив у чині дрібного чиновника. По дорозі його застав дощ і на станцію він прибув промоклий до нитки. Доглядач тут же гукнув Дуню і наказав їй ставити самовар.
Дуня була донькою Самсона Вырина – станційного доглядача. Було їй чотирнадцять років. Але, не дивлячись на юні роки, її краса вражала багатьох чоловіків. Не залишився байдужим до дівчинки і оповідач. Варто відзначити, що Вырин дуже пишався своєю донькою-красунею.
У той час поки доглядач переписував подорожню оповідача, останній почав розглядати житло Вырина. Потрібно сказати, що житло доглядача було прибрано, там панував затишок. На стіні висіли картинки, які зображували історію повернення блудного сина. Під кожною картинкою були написані вірші німецькою мовою.
Незабаром Дуня принесла самовар. Оповідач не міг не заговорити з дівчиною. Дуня відповідала прямо і впевнено. Відчувалося, що у неї вже є не малий життєвий досвід. Оповідач запропонував Самсону склянку пуншу, а Дуні – чашечку чаю, і вони почали розмовляти, як давні знайомі.
Настав час вирушати в дорогу. В сінях оповідач попросив у Дуні дозволу її поцілувати і дівчина погодилася. Той поцілунок оповідач згадував ще довгі роки.
Через кілька років оповідач знову приїхав на станцію Вырина. Він з нетерпінням чекав зустрічі, хотів побачити Самсона і Дуню. В цей раз подорожнього ні хто не зустрів. Коли він увійшов у поштовий будиночок, то відразу дізнався вже знайомі йому картинки на стіні. В будинку вже не було колишнього затишку. Станційний доглядач спав під кожухом. Приїзд оповідача розбудив його. Оповідач відразу ж визнав у ньому Самсона Вырина. Це був уже не той жвавий чоловічок, а сивий старий з глибокими зморшками на обличчі. Він не відразу визнав оповідача.
Запропонувавши доглядачеві склянку пуншу, оповідач почав розпитувати за Дуню. Самсон з небажанням і сльозами на очах розповів таку історію.
Як-то на його станцію приїхав молодий гусар. Він гнівно вимагав та Вырина замінити коней, але побачивши Дуню, охолов і змінив тон бесіди. Через час коні були подані, але гусару зробилося погано, і він залишився в будинку доглядача. Через три дні хвороба минула. Збираючись у дорогу, гусар запропонував підвести Дуню до обідні. Дівчина погодилася. Через деякий час, Самсон відчув недобре і пішов у церкву. Там Дуні не було. Вырин шукав дочку всюди, але так і не знайшов. Тільки ввечері візник повідомив, що Дуня поїхала далі з гусаром.
З подорожньої Самсон дізнався, що цей гусар був ротмістр Мінський, і що він слідував з Смоленська в Петербург. Вырин вирішив поїхати в Петербург за дочкою. Розшукавши ротмістра, Самсон пішов до нього на прийом. Але розмова так і не відбувся. Вырин встиг лише попросити, щоб Мінський відпустив Дуню додому, на що той засунув доглядачеві кілька грошових банкнот і виставив на вулицю.
Сльози котилися по щоках доглядача, злість і ненависть переповнювала його. Він кинув гроші Мінського, притоптав їх каблуком. Пройшовши кілька кроків, Вырин вирішив забрати гроші, але їх вже не було.
Блукаючи по місту, Самсон побачив що стоїть біля будинку віз. Він одразу визнав її. Це була віз Мінського. Від візника Вырин дізнався, що в цьому будинку на другому поверсі живе його Дуня, і що зараз ротмістр у неї. Увійшовши в кімнату, доглядач побачив, як Дуня ніжним поглядом дивилася на Мінського. Не встигнувши промовити й слова, Самсон опинився на вулиці.
Після цього він повернувся до себе на станцію і почав виконувати свою роботу. Три роки він жив сам без Дуні.
На цьому Вырин завершив свою розповідь. Весь час сльози котилися з його очей.
Через час оповідач знову приїхав на станцію Вырина. Там його зустріла товста баба. На питання про старому доглядачеві вона відповіла, що той помер. Вона попросила хлопчика Ваньку показати могилу доглядача. Ванька розповів, що якось на їхню станцію приїжджала прекрасна пані в дорогій сукні, що шукала могилу колишнього наглядача, а коли знайшла – довго ридала. Оповідач зрозумів, що це була Дуня.
