Оповідання «Матрьонін двір» Олександра Солженіцина – яскраве зображення патріархального укладу російського села. Написаний він у 1963 році.
У вступі автор повідомляє читача, що навіть через 6 місяців після подій, описаних в оповіданні, поїзд, слідуючи з Москви, пригальмовував на 184 кілометрі. Причина відома оповідачеві, ну і, звичайно, машиністу, який уповільнював там хід.
Оповідання «Матрьонін двір» складається з декількох частин. Розглянемо зміст кожної.
Оповідач – вчитель математики в сільській школі. З його біографії відомі наступні факти: воював в Азії, 10 років відсидів у таборах, а тільки після цього повернувся на батьківщину.
В бараці він жити не хотів, тому шукав, у кого можна зняти житло, хоча б просто кут. Так він і потрапив у хату Мотрони Василівни Григор’євої, старої і самотньої жінки.
Ось як описує оповідач своє нове житло: хата міцна і простора, розрахована на велику сім’ю. Правда, трохи темнувата. На вікнах – незмінні фікуси, їх господиня дуже любила. Будинок був повний живності: кішка, миші, таргани.
Мотрона Василівна боліла, як-ніяк вже 60 років, а ось інвалідності домогтися не могла. Пенсію вона теж не отримувала. Продовжувала працювати в колгоспі, але зарплату не платили, ставили трудодні.
Харчувалися вони з учителем-постояльцем зовсім бідно: картоплею і кашею, звареною з дешевої крупи.
Паливо жителі селища Тальново крали в тресті, за що могли покарати, аж до позбавлення волі. Вівся видобуток торфу, а селянам його не продавали.
Мотрону доводилося дуже нелегко. Її повсякденні турботи полягали в тому, щоб добути торфу або сухих пеньків на розтопку, а коза сіна, набрати брусниці, зібрати довідки для пенсії. Правда, цей рік видався більш вдалим. Мотрона Василівна стала почувати себе краще, хвороба ніби трохи відійшла, за квартиранта-вчителі їй призначили пенсію, нехай і мізерну, але все ж. Проста російська жінка була вже щаслива тим, що купила нові валянки і тілогрійку, а зі старої шинелі пошила пальто. Такою постає перед читачами перша частина розповіді «Матрьонін двір».
На початку другої частини, одного разу повернувшись додому, вчитель застає в хаті Тадея Григор’єва. Цей бородатий старий завітав до нього з візитом. Прийшов просити за сина, який не встигав з математики.
Вчитель дізнався всю історію, що пов’язує цих людей. Мотря була нареченою Тадея, але весілля не відбулося, так як його забрали на війну. Цілих три роки ніхто нічого про нього не знав. Живий він чи ні? Тоді за неї посватався молодший брат Тадея Юхим. Мотря згодилася. Молоді стали жити в тій самій хаті, де і донині живе стара жінка. Побудував її батько братів Григорьевых.
Як пізніше з’ясувалося, Тадей весь цей час перебував у полоні. Коли повернувся, застав наречену одружена з іншим. Він не став розбиратися з братом, а взяв у дружини іншу. Її теж звали Мотрею. Чоловік зрубав нову хату. У їхньому шлюбі народилося шестеро дітей. Тільки волт людиною він був жорстоким, і дружина часто скаржилася Мотрони Василівни на побої і жадібність Фадея.
Як же склалася доля Мотрі, дружини Юхима? Її діти, їх теж було шестеро, загинули ще немовлятами. Усіх їх вона поховала ще до початку війни. Чоловік пропав без вісті на полях битв. Так, незавидна доля. Мотрона Василівна попросила у тезки одного дитинчати, щоб не було так самотньо. Їй не відмовили в проханні. Так у неї з’явилася дочка Кіра. Мотря виховала її, як рідну. Вдало видала заміж у сусіднє село. Сім’я прийомної дочки іноді допомагала Мотрону. Часто хворіючи, жінка стала замислюватися про заповіті, частина хати вона хотіла залишити Кірі. Але на неї розраховували ще й три її сестри.
Кірі потрібен був будинок, і вона попросила прийомну матір про спадщину ще до її смерті. Старий Тадей вимагав розібрати хату і віддати. Мотря шкодувала будинок, в якому прожила сорок років, їй не хотілося його ламати. Це була вся її життя. Але нічого не поробиш. Скликали родичів і розібрали хату. Після її повинні були перевезти і заново зібрати. Тільки тепер вже для Кіри. Поки чоловіки працювали над розбиранням, жінки готували випивку та закуску.
При перевезенні хати сталася страшна подія. Минаючи залізничний переїзд, сани застрягли. Під колесами проходив поїзда загинули три людини. Та сама Мотря Василівна Григор’єва.
Частина третя починається похоронами. Хоча відспівування на них більше нагадує зведення старих рахунків. Сестри Мотрони не стільки голосили над її тілом, скільки намагалися відстояти свої права на спадщину померлої жінки. Родичі ж Григорьевых були з цим категорично не згодні.
Тадей, який наполягав на тому, щоб розбирати і перевозити хату, затягнув все-таки колоди собі. Чого ж добру тепер пропадати?
Вчитель слухав відгуки селян про Мотрону на похоронах. З них він зрозумів, що вона була не така, як всі. Не тримала порося, не прагнула накупити добра і нарядів. Втративши чоловіка і дітей, вона не зачерствіла душею, допомагала всім, кому могла, і була щаслива від маленьких радощів, які рідко осявали її життя.
Майно, нажите нею за весь час, – кішка, фікуси і коза. Всі, хто її оточував, так і не зрозуміли, що поруч з ними по сусідству, жила справжня праведниця. Саме на таких людях тримається наша земля. І хоча Солженіцин зауважує, що вона була язичницею, ми прекрасно розуміємо, що в своєму житті вона слідувала за християнським моралям і ні краплі від них не відступала.
