Почуття Батьківщини з дитинства входить у серце кожної людини. Воно приходить з спогляданням зростаючої трави у дворі, квітучого бузку під вікном або снігових кучугур з боків доріжки, що веде до хвіртки. Картини дитинства — мама на ганочку, бабуся за столом біля самовара, батько в саду за роботою — назавжди залишаються у свідомості і протягом усього життя згадуються як щось відрадне. Особливо гостро любов до Батьківщини відчувають люди, що покинули її з якихось причин.
Російські письменники і поети, які відчули тягар розлуки з Батьківщиною, не могли не відобразити ці переживання у своїй творчості.
М. Ю. Лермонтов, волею долі змушений вирушати на Кавказ, з болем залишав Росію. Цей біль дуже відчутна у вірші «Хмаринки». Роблячи акцент на холднокровності і байдужості хмар, що мчаться з «милого півночі убік південну», поет посилює враження страждання вигнанця, звертається до тучкам з внутрішнім монологом. А написані ним в серцях рядка «Прощай, немита Росія…» лише продиктовані образою, молодий запалом і недозрілий розумінням неможливості ідеальних політичних систем.
В. о. Набоков в юності залишив Росію, і ностальгія стала його трагедією. З якою силою звучить у його віршах болісна любов Батьківщині!
«Але де б стезя не бігла,
нам російська снилася земля.
Вигнання, де твоє жало,
чужина, де твоя сила?»
Мрія знову опинитися в Вітчизні своїй відображається у снах (вірш «Розстріл»), втілення цієї мрії було пов’язане з реальною небезпекою для життя, але в серці зріє готовність заплатити за зустріч з Батьківщиною життям, їм опановує пристрасне бажання ситуації: « Росія, зірки, ніч розстрілу і весь у черемухе яр».
Ностальгія в кінці кінців стає нестерпним для Набокова. Вірш «До Росії» — це звернення до рідної країни з гарячою проханням залишити його, не мучити своїми «сліпими наплываниями». Щоб не зустрічатися з нею у снах, він готовий «відмовитися від усіляких снів», позбавити себе улюблених книг, і головне — «проміняти на будь говіркою» найдорожче для нього у вигнанні — рідна мова. Проміняв. І написав «Лоліту». Немов поміняв свою сутність, тому що російська мова була духовним островом Батьківщини на чужині.
Відрив від Батьківщини для людини, не позбавленої духовності, завжди болючий. Це втрата незримий зв’язок з предками, втрата комфортного відчуття звичної культурного середовища, втрата милої серцю рідної природи. У таких випадках нерідко кажуть, що серце залишилося на батьківщині. Дійсно, жити без Батьківщини, без любові до неї — все одно, що жити без серця.
