Здавна мистецтво поділяють на справжнє і фальшиве. І на те є причини, особливо в наш час, коли за мистецтво часто намагаються видати абсолютно звичайні, нічим непримітні речі. Як же знайти грань, яка є переходом від справжнього до псевдоискусства. Чим відрізняється справжнє мистецтво від фальшивої?
По-перше, справжнє мистецтво ніколи не залишається в тіні, не виходить з моди. Вся справа в тому, що в ньому відображаються вічні моральні та естетичні цінності. Твори справжнього мистецтва особливі. Так, є щось близьке до них, подібне, але копія ніколи не зрівнятися з оригіналом. Справжнє мистецтво здатне впливати на душі людей, змінювати свідомість, формувати особистості.
Фальшиве мистецтво недовговічне. Його створюють під впливом історичних подій, політичних переконань. Такі твори актуальні тільки для певної епохи, обмеженого кола людей. Вони рідко пробирають до душі. Емоції, враження, переживання, викликані фальшивим мистецтвом поверхневі, швидкоплинні. Деякі люди починають свій шлях у мистецтві з шедеврів, а потім, помітивши, що їх роботи цінують, пускають свою справу на конвеєр. Так вони намагаються заробити. Хіба можна назвати подібні творіння справжнім мистецтвом?
Знайти відмінності між мистецтвом справжнім і фальшивим допоможе і література. У творі «Гранатовий браслет» В. Купріна важливу роль відіграє соната Бетховена. Головна героїня Віра Шеїна зрозуміла, що згубила людини, і втратила любов, про яку мріють багато. Для жінки це стало справжнім потрясінням. Очистити душу жінці допомогло твір Бетховена. Слухаючи її, героїня усвідомила істинний сенс життя, знайшла сили жити далі.
Цей приклад показує, що справжнє мистецтво – це щось незвичайне, незрозуміле. Воно впливає на людську душу. Час над ним влади не має.
Прикладом фальшивої мистецтва є картини Чорткова, написані без натхнення. Чортків – головний герой повісті М.В. Гоголя «Портрет», художник. На початку твору дізнаємося, що молодий чоловік мав непогані здібності до малювання, у нього була чітка позиція щодо живопису. Художник не міг зрозуміти, за що цінуються картини, намальовані однією «замашкою». Тим не менше, незабаром і сам Чортків вдався до такого «творчого методу».
Так, картини, написані за одним шаблоном, користувалися попитом у людей далеких від мистецтва. У Чарткова було чимало замовників. Але зрівнятися з колегами, які писали душею і зі знанням законів живопису художник не міг. Думаю, в реальності картини таких художників так і залишаються лежати на стінах, поки рука якогось нащадка не викине їх.
Цей приклад показує, що однотипні твори «без душі» не можуть вважатися справжнім мистецтвом.
Можна зробити висновок, що справжнє і фальшиве мистецтво відрізняються один від одного творчими методами, метою і змістом.
