Творчість Віктора Астаф’єва – відображення найбільш значущих проблем на шляху самовдосконалення людської особистості. Його збірник «Цар-риба» по праву вважається вершиною письменницького таланту автора.
В однойменній частини збірника не так багато героїв. Зараз нас цікавить образ одного з браконьєрів – Командора. Він жорстокий. І до цього людині навряд чи можна застосувати таке поняття, як «душа».
Ось яке дає опис йому Астаф’єв: Командор не просто вимовляє слова, він вигукує. При цьому метає на співрозмовника дикі погляди. Посада його – командор самохідки. Всім своїм грізним виглядом, а також наявністю незмінною трубки він нагадує пірата. Герой злобен і байдужий до всього навколо. Всі його думки займає тільки промисел. Природа для нього – лише засіб для досягнення своїх цілей. Також ставиться він і до людей.
Саме цей герой є уособленням усього злого і аморальним. Автор знову і знову не втомлюється доводити нам, читачам, думка про те, що жорстокість і відсутність жалю і поваги до всього, що тебе оточує, – найтяжчий гріх. І за все скоєне рано чи пізно, але доведеться заплатити. А ціна цієї розплати безпосередньо залежить від того, наскільки сухіше була людина, наскільки нікчемними були його справи.
У Командора своя розплата – гине його дочка, Тайка. І хоча герой усвідомлює свою провину, тепер вже нічого не можна змінити. Занадто пізно. З цим каменем на шиї тепер доведеться жити постійно. Командор тільки зараз ясно розуміє, що дружина права: він сам всьому виною. Пиятика і хитання, відсутність допомоги у вихованні дітей привели до того, що не вберегли доньку.
Командор ніколи раніше не скаржився на здоров’я, але тепер у нього почали з’являтися болі в серці, шалило тиск. А голова просто розколювалася від постійного безсоння. Це совість тиснула в тілі, заважала жити і дихати на повні груди. Не вберіг дівчисько, так і не стала дівчиною. І з цим усвідомленням якось треба жити.
Природа довго терпить, але одного разу завдає удару своїм кривдникам. Таке помста отримує і Командор. Ніяке зло не може пройти безслідно. І в цьому Астаф’єв переконаний на сто відсотків. Але фізичні страждання – це не та міра. До них додаються ще й моральні. І тільки в такий взаємозв’язку буде достатнім покарання за те, що чоловік зазіхнув на природу, спробував знищити хоча б навіть саму малу її частину.
Образивши жива істота, в даному конкретному випадку, риб, людина розриває ту гармонійну нитка, яка пов’язує його з матінкою-природою. І цей гріх доводиться спокутувати сповна. Тільки от повернутися до витоків вже не вийде. Людина назавжди випадає з ланцюга. Навіть викупає свій гріх, він тепер чужий.
Віктор Астаф’єв переконаний у правоті своєї думки, яку проводить через все оповідання. Чином Командора він висловлює протест зла і жорстокості, аморального поведінки щодо природи і людей. І показує неминучість покарання, що змушує мучитися все життя.
