Російський письменник Салтиков-Щедрін у творі «Історія одного міста» розповідає про життя в місті Глупов. Це місце – вигадка письменника, але те, що там відбувається, є гострою сатирою на російське самодержавство.
Центральні образи – плеяда градоначальників Глупова. Кожен з них має свою дивну особливість, але всі вони однаково дурні і жорстокі.
У частині роману з назвою «Голодний місто» з’являється Петро Петрович Фердищенко. Сказано про нього буде так само в розділах «Солом’яний місто», «Фантастичний мандрівник». Фердищенко носить новенький вицмундир. Він привітний з людьми, але іноді сильно кричить. Відзначено так само його недорікуватість. На початку свого правління градоначальник проявляє лояльність, дозволяючи жителем «світло побачити». Проте пізніше зрозумів, що політика невтручання була виявом його зайвої простоти. З тих пір Фердищенко починає активно працювати, от тільки не на благо міста, а задля втамування власної жадібності. Результатом діяльності градоначальника стало те, що глуповцы голодували і боролися з пожежами. Більшість з них мовчки терпіли насильство влади, а тих, хто протестував, Фердищенко заспокоював за допомогою військової команди.
Чому ж цей колись лояльний людина так швидко стає жадібним і розпусним? Тому що у нього не було моральних якостей, за допомогою яких можна протистояти спокусі влади.
Фердищенко любив подорожувати просторами своєї вотчини в надії, що від одного лише його присутності поля стануть краще, річки многоводнее, скотарство продуктивніше. Але дива не відбувалося, місто приходив в занепад. А протестуючих жителів продовжували втихомирювати за допомогою військових. Але Фердищенко продовжував свої виїзди, адже його завжди зустрічали з їжею і музикою. Бідний народ змушений був кожен раз зустрічати належним чином градоначальника. Під час одного з таких прийомів Фердищенко став жертвою власної жадібності до їжі. Ось такий ганебний кінець управління цього зажерливого керівника. Салтиков-Щедрін натякає, що не можна безкарно принижувати бідний народ.
Градоначальник Фердищенко має прототипу. Це колишній денщик самого Потьомкіна. Спільне між вигаданим персонажем і реальною людиною – їх пристрасть до роз’їздів по місту. Адже кожен раз люди їх пригощали, що їм дуже подобалося. Таким чином утолялась спрага наживи й слави.
Хоча може бути й так, що автор не прагнув прямо ототожнювати свого героя з його прототипом за допомогою співзвучність прізвищ. Можливо, що іронічна прізвище дана герою для того, щоб читач відразу зрозумів ставлення письменника до нього.
Салтиков-Щедрін вводить образ градоначальника Фердищенко з метою показати, що краще бездіяльність, ніж активна діяльність управителя заради власної вигоди. Час, коли Фердищенко не виявляв інтересу до життя міста, було кращим для жителів.
Автор засуджує царське самодержавство через призму різних образів градоначальників міста Глупов, які лише здобули і гнобили глуповцев.
