Микола I Павлович – російський імператор з династії Романових, онук Катерини II і молодший брат Олександра I. Правил Росією з 1825 по 1855 рр. У внутрішній і зовнішній політиці тяжіла до консерватизму, багато в чому, продовжуючи справу своїх попередників по зміцненню престижу держави на міжнародній арені. Війни при цьому імператорі траплялися досить часто.
Становище Росії в Європі
Росія, після перемоги над Наполеоном і Віденського конгресу, вважалася провідною державою Європи. Микола Павлович вважав необхідністю підтримувати ідеали Священного союзу по зміцненню монархічного ладу в західноєвропейських країнах і боротьби з буржуазними революціями. Цілі зовнішньої політики Миколи 1 переслідувалися такі:
- зміцнення позиції на Чорному морі;
- розширення держави за рахунок балканських територій, частини Північного Кавказу і Середньої Азії.
Завдання зовнішньої політики при Миколу Павловича (коротко):
- зміцнення гегемонистской положення в Європі;
- боротьба з буржуазними революціями в європейських країнах;
- посилення впливу на Балканах;
- рішення Східного питання;
- розширення впливу в північнокавказькому регіоні і в Середній Азії.
Основні напрямки зовнішньої політики Николая1:
- західноєвропейське або європейський напрям;
- східний напрямок.
Причому останній напрям можна також розділити на три гілки:
- кавказьку,
- балканську,
- азіатську.
Події в Європі
Реалізація зовнішньополітичних цілей і завдань
За свою прихильність реакційним цінностей Священного союзу Микола I, а разом з ним і вся Російська імперія, отримали прізвисько «жандарма Європи»; відношення з європейськими монархіями все одно були вкрай нестійкими. Наприклад, Франц Йосиф, який побоювався посилення впливу Росії на Балканському півострові, вирішив зайняти позицію «збройного нейтралітету» у Кримській війні і навіть намагався погрожувати Миколі Павловичу виступити проти нього на боці коаліції. Така позиція була розцінена як зрада, відносини Австрійської та Російської імперій були напруженими до самого кінця їх існування.
Польське повстання
«Європейський напрям і зовнішня політика Миколи 1 в другій чверті XIX століття» покаже таблиця
| Зовнішньополітична подія | Хронологія | Підсумки |
| Придушене національно-визвольне повстання у Польщі | з 1830 по 1831 роки | Польський національно-визвольний рух зазнав поразки, конституція, дарована країні Олександром I в 1815 році, була скасована. |
| Придушення угорської революції | 1849 рік | Угорська революція, метою якої було визволення з-під гніту Австрії, була пригнічена. Трон австрійського імператора був врятований |
Микола Павлович докорінно переглянув політику, що проводилася його попередниками у відношенні Османської імперії. Він вважав, що необхідно не захоплювати європейські території Туреччини, а проводити на Балканах політику захисту православного населення, аж до політичної незалежності ряду країн на Балканах, які, природно, повинні були потрапити під російський вплив. Плюс до всього, він вважав життєво необхідним зміцнитися в Мармуровому морі (між протоками Босфор і Дарданелли), так як нестабільність на Балканах і в Дунайських князівствах не тільки була загрозою для південних кордонів імперії, але й підривала всю південну торгівлю.
Увага! До подібної політики звернувся ще Олександр I в 1821 році, відразу після Грецького повстання. Саме тоді Росія, Англія і Франція змусили Туреччину визнати автономність Грецької держави. Цю умову не було виконано, і саме це стало причиною російсько –турецької війни 1828-1829 рр.
Російсько-турецька війна
Зрозуміло, що такі прагнення не могли розділяти європейські країни. У політичній документах того часу з’являється термін «східне питання», який позначав суперництво країн за впливу на Балканах і Близькому Сході у зв’язку з ослабленням Османської імперії. В цей період основними суперниками Російської імперії на міжнародній арені стали Англія і Франція. Причому Англію хвилювали не тільки Балкани, але і посилення позицій Росії в Середній Азії.
Те, що ситуація може загостритися, стало зрозуміло ще після Лондонської конференції 1841 року, коли Англія і Франція піддали різкій критики умови Адріанопольської світу 1829 року і змусили Росію відмовитися від контролю над чорноморськими протоками.
У перший період царювання Миколи Павловича «Східний питання» дозволявся на користь Російської імперії, а в другому періоді поразка в Кримській війні призвела до повної втрати Росією контролю над чорноморським і балканським регіонами.
Таблиця «Східний напрямок зовнішньої політики Миколи Павловича Романова у другій чверті XIX століття».
| Зовнішньополітичний напрям | Зовнішньополітична подія | Хронологія | Підсумки |
| Кавказьке напрямок | Російсько-іранська війна | з 1826 по 1828 роки | Відповідно до пунктів мирного договору, до Російської імперії було приєднано території Східній Вірменії, також країна отримала право розташувати військовий флот на Каспійському морі. |
| Війна на Кавказі | 1817-1864 років | До кінця правління Миколи I на Кавказі посилився вплив імама Шаміля. Створений ним імамат включав землі Дагестану і Чечні. Активізувалися бойові дії, йшли з перемінним успіхом і поступово приймали затяжний характер. | |
| Балканський напрям | Російсько-турецька війна | з 1828 по 1829 роки | На підставі Адріанопольської мирного договору, укладеного в 1829 році, Туреччина визнавала автономію Сербії, Греції, Валахії та Молдавії; Росії переходило гирлі Дунаю; чорноморські протоки були відкриті для російських військових і торгових суден; саме умови договору стали причиною змови європейських держав проти Російської імперії, які боялися її посилення на території Балкан і Чорному морі. |
| Східна (або Кримська) війна | з 1853 по 1856 роки | Східна війна закінчилася підписанням Паризького миру 1856 році і фактичною поразкою Російської імперії. За умовами мирного договору Росія позбавлялася військового флоту і військових фортів на Чорному морі, змушена була відмовитися від протекторату над Дунайським князівствами, повертав Севастополь, але втрачала турецьку фортецю Карс. Міжнародний престиж Російської імперії був підірваний. | |
| Азійський напрям | Початок російсько -кокандські війни | 1850 рік | Зовнішньополітичні акції по приєднанню Кокандського ханства |
| Російсько-хівинська війна | 1839 рік | Зовнішньополітичні акції по приєднанню Хівинського ханства |
Увага! Поразка була неминучою, тому що Росії довелося воювати відразу на декількох фронтах. Бойові дії йшли в акваторії Чорного моря, на Балтиці і в Тихому океані.
Російсько-іранська війна
Росії протистояли союзні сили Англії, Франції, Туреччини, Сардинського королівства, багато європейські країни зайняли позицію «збройного нейтралітету». Але, незважаючи на численні труднощі, російської армії вдалося добитися ряду успіхів: перемога при Синопі, взяття Баязета, захоплення Карса, перемога під Інкерманом. Поразка також було обумовлено економічною відсталістю імперії.
Міжнародні відносини
Підсумки зовнішньої політики Миколи I були невтішними. Країна перебувала в скрутному положенні:
- втратила більшу частину міжнародного престижу й авторитету;
- позбулася можливості тримати флот на Чорному морі, стала вразливою;
- активну зовнішню політику на Балканах також довелося «згорнути».
Оцінка зовнішньої політики, дана самим государем, була радше негативною. Своєму синові, цесаревичу Олександру Миколайовичу він писав про те, що залишає йому «царство неустроенное, що роздирається внутрішніми протиріччями, з великою кількістю зовнішньополітичних проблем».
Зовнішня політика Миколи 1
Історики також вважали, що правління цього імператора закінчилося найбільшим зовнішньополітичним крахом, але тільки на західному напрямку і в чорноморському регіоні. А ось на Близькому Сході, Центральній Азії та Північному Кавказі були помітні певні успіхи. Так, до складу імперії увійшли Східна Грузія, Північний Азербайджан і частина Вірменії, частини територій Центральної Азії.
Зовнішня політика Миколи I в 1826— 1849 рр.
Зовнішня політика Миколи I в 1826 — 1849 рр. Продовження
Висновок
Поразка в Кримській війні змусило Олександра II, нового російського імператора, зайнятися вирішенням цілого ряду внутрішніх проблем і провести реформи, метою яких було подолання економічної відсталості Російської імперії та повернення їй статусу провідної світової держави. Багато в чому успіхи Олександра Миколайовича у зовнішній політиці були обумовлені стараннями талановитих російських дипломатів, наприклад, М. Горчакова, а також тим, що на геополітичній карті з’явилася нова сильна держава — Німеччина, «оттянувшая» на себе увагу Англії і Франції.
