Збірка новел Віктора Астаф’єва «Цар-риба» був виданий в кінці 20 сторіччя і нікого не залишив байдужим. Навколо нього точаться дискусії і суперечки. Чим же викликаний такий інтерес? Все просто: автор підняв гостру тему взаємин людини і природи.
Одна з головних проблем, позначена на сторінках книги, – браконьєрство. Спробуємо визначити, яке ж ставлення самого Астаф’єва до цим злочинцям?
Браконьєрство – зло, і з цим не посперечаєшся. Письменник малює образ Игнатьича, вмілого і удалого рибака, який присвятив рибної ловлі все життя. Цей герой користується повагою у односельців, допомагає порадою і справою. Але всі ці людські якості зводяться нанівець через жадібність і прагнення урвати якомога більше. Игнатьич – справжній браконьєр.
Навіщо ж Астаф’єв показує долю цього героя? Можливо, для того, щоб переконати в тому, що людина, хоч раз створив зло і знайшов виправдання цьому вчинку, буде так себе вести і далі, не боячись покарання. А воно незмінно прийде, спокушатися не варто.
Так, а все ж, як відноситься сам автор до браконьєрства? Астаф’єв вважає це діяння непоправних злом, руйнує все навколо. Причому, він вважає, що такими вчинками люди руйнують не тільки природу навколо себе, але і всередині, людську сутність гублять вони. Браконьєри – самогубці, в них немає нічого живого, ні душі.
І саме бездуховність викликає відверто неприязне ставлення Віктора Астаф’єва до браконьєрам. Під цим терміном автор, звичайно, розуміє, не відсутність культури, а небажання визнавати моральні норми і принципи, відсутність відповідальності за скоєне зло.
Астаф’єв відчуває болісну біль, дивлячись, як його земляки переступили межу. Риба потрібна їм не для того, щоб прогодуватися, а з метою наживи, змагання. Але він не судить героїв. Він же, навпаки, намагається наставити їх на істинний шлях, хоче змусити зцілитися і пропонує різні випробування.
Віктор Астаф’єв – геніальний письменник, який змусив задуматися про гострі та наболілі питання. Грубо втручаючись у життя природи, людина позбавляє її гармонії, тим самим він порушує моральний закон. Хто виявляє щодо природи жорстокість, кривдить її, повинен понести покарання. Не може бути боротьби між цими двома інстанціями, людина і природа зав’язані воєдино, і цю нитку ніколи не розірвати.
Важливо зберегти ті духовні взаємини, які були в історії попередніх поколінь. Людина у Астаф’єва не перемагає. Навпаки, він змушений каятися і просити прощення. Люди, які виступили проти законів природи, врешті-решт приходять до того, що треба їй підкорятися. Природа – це храм, і господарювати там не вийде.
Астаф’єв вірить, що добро все ж таки переможе, і в кожному з нас верх візьме людина, яка буде ставитися і природі і всім оточуючим багатств шанобливо, а не споживацьки. Тільки тоді вдасться досягти того одвічного духовної єдності людини і природи.
