Творчість Андрія Платонова – джерело знайомства сучасного читача з подіями XX століття, з тим часом, коли в нашій країні відбувалося зміцнення радянської влади. Його відома повість «Котлован» – правдиве зображення тих років.
Це своєрідне, не схоже на інші, твір – і притча соціальної спрямованості, і філософські шукання у вищій ступеня його прояви.
Головний герой Вощев попадає в бригаду землекопів, роющих котлован під будівництво нового будинку. Ми дізнаємося про те, що раніше він працював на заводі, але в день свого тридцятиріччя був звільнений за вольнодумие під час трудових буднів. Таким чином, на перших сторінках твору перед нами постає образ шукача правди і щасливої долі народу. Він же є представником першої радянської інтелігенції. Вощев перебуває у постійній нужді, тому що не розуміє, у чому полягає сенс життя. Грабарі пояснюють йому, що робота на благо майбутніх поколінь – і є те, що він так довго шукає.
Чиклин, Сафронов, Прушевский, так і всі інші землекопи працюють з останніх сил, живуть просто в нелюдських умовах, але всі вони готують «грунт» для соціалізму, для того ладу, який принесе благо, добро і щастя. Вони не розуміють Вощева, для них мислити – значить відпочивати, а це недозволена розкіш. Сенс їх життя прихований в постійному безперервному працю.
Виходить, що знаходиться в постійних думах Вощев небезпечний для спільної ідеї. Яму копають, бо так побажали зверху спустили наказ. Але герой так і не розуміє, навіщо цей котлован? Він росте в розмірі день від дня, але не несе ніякої функціональної значущості.
В сумнівах героя укладені думки самого Платонова. І вони виявляються справжнім пророцтвом. Котлован розростається, спотворюючи землю, і так може продовжуватися до безкінечності. Адже люди працюють лише на голому ентузіазмі, вони намагаються догодити наказом генеральної лінії.
На жаль, як не сумно про це говорити, але величезна кількість будівництв, розпочатих у радянський час, змінили вигляд нашого ландшафту, але не принесли результату. Андрій Платонов намагався донести цю думку, попередити про небезпеку сучасників.
Людьми опанував справжній психоз, але вони лише гвинтики у цій величезній системі і нічого не зможуть змінити. Платонову прикро і сумно від цієї загальної жертовності, безвольність і слухняності.
Доля головного героя Вощева трагічна: він так і не знайшов розуміння та істини. В кінцевому підсумку він останній втрачає сенс свого існування – маленьку сирітку Настю, уособлення світлого, щасливого майбутнього, яке тепер здається і зовсім недосяжним.
Цією смертю автор хоче показати, що навіть благородна мета не здатна виправдати людські жертви, і що утопічна ідея повного комуністичного єднання душ також приречена на провал.
Цим твором Андрій Платонов показує, що наша країна в ті роки пішла страшним і помилковим шляхом. Який до того ж був ще й небезпечний.
