У поезії Михайла Юрійовича Лермонтова багато творів присвячених нікому своєрідного аналізу сучасного життя. Одним з таких творінь поета є вірш «Дума». У ньому дуже чітко проглядаються роздуми автора, співчуття, осуд, і співчуття. І якщо з першими аспектами все зрозуміло, то про що Лермонтов шкодує? Чому сумно дивиться на сучасність? Про що він переживає? Чого соромитися? На ці та інші питання сам автор і дає відповідь.
Спостерігаючи за сучасною молоддю, Лермонтов, пророкує їй нікчемне існування. Він пояснює це тим, що поступово відбувається зупинка зростання особистості людини. Колишні підвалини змінюються первісні інстинкти, любов – швидкоплинне відчуття, в якому вже немає колишньої пристрасті». У сердечних справах у першу чергу став присутніми ні глибокий аналіз дій та жертовність, а холодний розрахунок і прагматичність. Це засмучує поета, адже розтративши кохання, людина втрачає самого себе. Саме це почуття здатне «воскрешати» і дарувати життя новим поколінням.
Михайло Юрійович так само висловлює жаль про те, що в людині з самого народження вже закладені помилки, які зробили його батьки. Люди наслідують предкам і тому злість, жорстокість, підступність і боягузтво передаються з покоління в покоління.
Так само автора засмучує та обставина, що люди перестали цінувати й робити добро іншим безкорисливо. В нинішній час чужа біда у багатьох, навіть не викликає почуттів жалю і співчуття.
Так само у вірші, Лермонтов засуджує нерішучість, відсутність своєї думки і прояви страху за власне життя, при першій найменшої небезпеки. Звичайно, інстинкт самозбереження повинен бути у людини, але все ж таки не повинен доводити його до абсурдних і ухвалення поспішних рішень, а також дій.
Автор не поділяє людей на касти, чини і посади. Він також прирівнює себе до того покоління, якому пророкує безславний відхід з життя. Покоління, яке прагне взяти найкраще від життя, нічого не дає натомість.
Люди не хочуть мінятися. Вони воліють, звинувачуючи інших, у якому-небудь дії, зовсім не брати на себе відповідальності. Так само і помилки інших, перестали діяти, як застереження. Заборони все більше приваблюють, а багатовікові правила, порушуються за миттю мить.
Немає. Лермонтов не намагається змінити положення. Він заздалегідь розуміє приреченість цієї ідеї. Адже те, що відбувається навколо, зародилося набагато раніше. Воно живе в характерах людей вже багато років, і, на жаль, не піддається викоріненню. Але й миритися з цим автор не збирається. Він показує читачеві, з чим доведеться боротися людству в найближчі століття. Звичайно, буде складно. Адже доведеться починати саме з себе, а вже потім змінювати світ навколо.
А можна відразу спробувати вчити дітей добру, справедливого ставлення та турботу до оточуючих. Перестати займатися накопиченням, а показати справжню цінність на землі – любов. Ось тоді і не буде і не буде «темряви» в кінці шляху…
