Про повісті «А зорі тут тихі…» Бориса Васильєва вже написано і сказано стільки прекрасних слів, але хочеться висловити і свою думку.
Історія цього твору починається з реальної історії подвигу сімох хлопців, які не дали німцям зробити диверсію на ділянці залізниці Кірова. Саме ця подія надихнула Васильєва написати повість. Але, написавши кілька сторінок, він зрозумів, що його твору потрібна родзинка, якась новизна. І він вирішує зробити головними героями молодих дівчат. Так виникли приголомшливі образи п’яти зенітниць: Рити, Жені, Соні, Галі і Лізи. Вони зображені різними зовні і за характером. Але всіх закликала на фронт спрага помститися ворогові, відстояти своє майбутнє.
У повісті мене вразило багато моментів. Почну з назви. «А зорі тут тихі» – це перше, на що я звернула увагу, це те, що автор називає зірки ніжно зорями, немов звертаючись до народної творчості. І народний дух дійсно присутня у творі. Чому ж вони тихі?
Дії повісті відбуваються в затишному, «благословенному тихому краї», де у Карелії. Тут все гармонійно: природа, спокійні люди. Можна було подумати, що цю тишу пронзят постріли ворога. Саме тому був так важливий подвиг російських бійців, які своєю жертвою захистили ці «тихі зорі», повернули тишу й мир на цю землю.
Сюжет повісті не хитромудрий: немає великих батальних сцен, немає крутих сюжетних поворотів. Зате тут є глибина, яку не відразу зрозумієш. Її потрібно відчути, пройшовши разом з героями їх шлях в повісті.
Дії відбуваються у 171-му роз’їзді, де командує старшина Федот Васьков. До нього в підпорядкування надсилають два відділення жінок-зенітниць. Серед них він обирає п’ять молодих дівчат, які, на його думку, можуть справитися із завданням – розвідка в лісі. Це завдання не здається йому занадто складним, адже, за словами однієї з дівчат, диверсантів було всього двоє, але в результаті все виявилося набагато небезпечніше.
Автор знайомить з кожною з п’яти дівчат, порівнюючи їх життя до війни і теперішню. І цей контраст вражає читачів.
Складно відповісти на питання, який жіночий образ мені сподобався найбільше. Адже в кожної було щось справді особливе. Доля кожної героїні по-справжньому мене зворушила.
Спочатку молодший сержант Рита Осянина мені здалася занадто суворою, навіть неприємною особою. Але потім, дізнавшись її історію, мені стало шкода її. Їй всього 20 років, вона старша за інших дівчат на рік або два, але сама вона відчуває себе набагато старше і досвідченіше. Адже вона вже не просто жінка, а мати. Втративши чоловіка на другий день війни, Рита теж пішла воювати проти німців. Війна стерла з обличчя посмішку, і ніби затягнула її життя на ремінь.
Однією з найяскравіших постатей, на мій погляд, є Женя Комелькова. Вона не просто красива і весела, але і артистична, і відважна.
Повість «А зорі тут тихі…» – чудовий твір, яке завжди знайде відгук у розуміючих серцях читачів в будь-який час.
