«А зорі тут тихі…» – повість, яку Борис Васильєв опублікував ще в 1969 році. Але вона досі зворушує серця читачів. Викликає інтерес історія її створення. Сам автор зізнавався в тому, що в основу твору поклав реальну історію. Мова йшла про героїчний вчинок сімох солдатів, які не дали прорватися німецької диверсійній групі на охоронювану територію. Якби не вони, то ворогам вдалося знищити важливий стратегічний ділянку залізниці Кірова. Подія сталася під час Другої світової війни. На жаль, з сімох героїв залишився в живих тільки їх сержант, якого потім і вручили медаль «За бойові заслуги».
Історія відважних хлопців надихнула Васильєва написати повість. Але написавши перші сторінки, він зрозумів, що сюжет хоч і героїчний, але не новий. Тому автор розмірковує про те, як надати йому нове дихання. І тоді до письменника приходить приголомшлива ідея – замінити героїв на героїнь. Так у повісті з’являються п’ять прекрасних молодих дівчат.
До цього моменту в літературі не було прийнято писати про жінок, як про повноцінної бойової одиниці. Зображення героїзму дівчат стало новаторським у військовій літературі. А повість Васильєва стала популярною. Підтвердженням цього стала неодноразова екранізація твору. Відрізняється оригінальністю російсько-китайський проект, який вийшов на екрани в 2005 році. А в 2009 році індійський кінематограф створив за мотивами повести свій фільм «Доблесть».
Події повісті «А зорі тут тихі…» відбуваються в травневі дні 1942 року. У центрі уваги – Федот Евграфыч Васьков. Він служить на 171-му роз’їзді в одній з карельських глибинок. У його підпорядкуванні були нехлюї, які тільки і займалися тим, що пиячили і спокушали місцевих жінок. Васьков був дуже не задоволений такою поведінкою підлеглих, і тому просить у свого начальства надіслати йому інших, нормальних зенітників. До його бажанням прислухалися – і прислали до його здивування, – молодих жінок.
У перші дні комендант і зенітниці не знаходили спільної мови. Він не міг їх сприймати, як повноцінних бійців. А вони вважали його сухарем. Вони навіть між собою прозвали його «пеньком замшелым». Дівчата несли образу на нього за показне байдужість. А головний герой просто не знав, як збудувати довірчі відносини з новим складом.
Через короткий час перебування на новому пункті призначення, одна з дівчат помітила двох осіб, які розмовляли німецькою мовою. Було зрозуміло, що це диверсанти. Сержант вирішує піти на розвідку разом зенитчицами. Їх було п’ять: Соня, Женя, Рита, Галя і Ліза. В результаті група впоралася із завданням, але живим повернувся тільки Васьков.
Ідея Бориса Васильєва ввести в повість жінок виявилася чудовою, адже про жінку на війні до цього моменту було написано мало. І хоча у «війни не жіноче обличчя», автор показав мужність прекрасної половини людства.
