Багато теми, порушені в оповіданні Солженіцина «Один день Івана Денисовича» актуальні й донині. Проте чому ж автор вчить читача?
По перше в будь-якій життєвій ситуації не прогинатися під обставини, а залишатися собою. На прикладі Шухова автор показує, якою має бути людське життя. Він не втратив до неї інтерес, не чекає на милість долі і наглядачів. Чоловік вирішує діяти тут і зараз.
Кожен може придумати тисячу відмовок, знайти сотні причин, щоб здатися. Іван Денисович не відноситься до таких людей. Він вважає, якщо доля дає йому таке випробування, він має її пройти з високопіднятою головою. І у нього це виходить. Укладений Щ-854 проявляє себе як «майстер на всі руки». Він хороший будівельник, вміє шити, зі шматка заліза може виточити ніж. Крім цього, чоловік постійно аналізує ситуацію і тільки після цього діє. Він повинен врахувати все: встати вчасно, пересуватися по табору одному так, щоб його не побачили з вишки, встигнути зашити хліб з виданої пайки в матрац до перевірки в камері. Якщо хоч щось не дотримати, і піти у відкриту проти «системи», можна надовго «загриміти» в карцер, а від туди повернутися вже хворим, або не повернутися зовсім. А це зовсім не входила в плани Шухова. Тому, він, навіть будучи хворим, йшов на роботи.
До такого ритму життя не всі були готові. Багато хто з ув’язнених здалися і «пливли за течією». Не знайшовши в собі сили і стимулу вести боротьбу, багато здавалися. Одні – сталі «доносити» на своїх же. Інші – підбирати залишилися недопалки з землі і докурювати їх. Треті – втративши останнім самовладання, від голоду почали лизати тарілки. І те і інше і третє, означало «нижчий рівень» їх статусу, і призводило до відповідного відношенню суспільства до їх персон.
Найчастіше з такими людьми спілкувалися тільки при гострій необхідності, ніколи і нічим з ними не ділилися, а просто просто не звертали уваги. «Стукачів» в таборах іноді жорстоко карали співкамерники. Їх мертві тіла, охоронці знаходили вже вранці.
Ось такий жорстокий, несправедливий, але між тим «закаляющий характер», світ показав на своїх сторінках Солженіцин. Він швидше нічому не хотів навчити читача, а просто розповісти йому сувору правду життя. Життя, де немає місця слабкостям, хвороб і розпачу. Де тільки виживає лише той, хто зможе пристосуватися, не втративши при цьому власної гідності.
Такі люди не розраховували повернутися додому в строк, вони просто жили тут і зараз. Їм байдуже було, що буде завтра, і в той же час, вони сподівалися прокинутися живими на наступний ранок. Вони сміливо крокували вперед з високо піднятою головою, але ніколи не афішували своїх «досягнень», і не відкривали своїх думок з приводу майбутнього. Так, вони переживали, що на зміну одному терміну, може прийти інший. Але ніхто ніколи не озвучував своїх страхів. В їхніх серцях завжди залишалася місце вірі і надії в щасливе майбутнє.
Ця віра в краще і допомогла Солженіцину повернутися додому живим, адже і на долю письменника випала нелегка життя в неволі.
