Розповідь Паустовського «Телеграма» – це зворушлива повчальне твір про байдужість і людинолюбство, про кохання і каяття. У центрі сюжету – літня жінка Катерина Петрівна. Вона живе у віддаленому селі Забір’я. Сказано, що з сім’ї у неї є дочка Настя, проте вона живе в Ленінграді і не приїжджала додому вже три роки. Жінка сумує по доньці, але розуміє, чому вона вибрала життя в галасливому місті.
Життя в містах вирує і молодим людям цікаво. Тому Катерина рідко пише дочки, щоб не заважати. Настя теж не пише, але з іншої причини. Вона боїться материнських сліз і докорів. Дівчина просто висилала гроші, але намагалася не спілкуватися. З-за такого байдужості Катерина Петрівна сильно страждала. Вона хотіла побачити доньку. Роки були вже не ті, жінка більше не могла впоратись сама по хазяйству. І хоча їй допомагали сусідська дівчинка і сторож Тихон, все одно було складно.
Катерина Петрівна любила свій сад і тому зараз виходила, щоб хоча б прогулятися там. Але вона швидко втомлювалася, одного разу зупинилася, щоб відпочити, і схопилася за холодну гілку клена. Головна героїня дізналася – це було дерево, яке вона посадила ще, коли була дівчиною-хохотушкой. Він стояв який облетів, і ніби сумний від того, що не може нікуди піти в цю негоду.
Час подій в оповіданні – осінь. Вона була особливо холодною, тож природа майже вся відцвіла, було вітряно і дощитиме. І тільки один маленький соняшник у дворі героїні продовжував боротися за життя. Головна героїня на відміну від нього зневірилася і стала переживати, що не переживе цю зиму. Жінка пише лист дочки з проханням приїхати. Катерина Петрівна починає лист зі слів «люба моя», немов підкреслюючи те, чого їй так не вистачало – дивитися на рідну дочку. Вона не просить багато чого, а тільки хоча б один день побачитися. Відчай змушує висловити і своє побоювання – що вона навряд чи переживе цю зиму. Переживає Катерина і за свій сад, який вже майже засох. Вона і не бачить його зараз, бо дуже слабка.
Лист Катерини Петрівни до дочки – це крик про допомогу, відчайдушна прохання про увагу рідної людини. Його відносить на пошту сусідська дівчинка Манюшка, яка співчуває нещасній жінці.
Настя отримала лист, але не стала його відразу читати, заспокоївши себе думкою, що, якщо пише, значить все нормально. Вона продовжила займатися своїми справами, кілька тижнів організовувала виставку для забутого скульптора. Символічно те, що вона піклувалася про чужому для неї людину й забула про рідне. І вже на виставці під звук оплесків вона дізнається з телеграми, що все погано. Вона поспішає додому, але занадто пізно.
Якби героїня прочитала лист відразу, можливо, кінець розповіді був трохи іншим. Письменник вчить нас тому, що час швидкоплинний, і не можна залишати спілкування з близькими людьми на потім.
