У романі Лермонтова «Герой нашого часу» автором зачіпаються багато тем. Це і моральні, і духовні, а так само тема кохання й сенсу життя.
Головний герой твору Григорій Олександрович Печорін – молодий офіцер. Він належить до тих людей, яким ніколи не жилося спокійно. Де б він не з’явився, хоч би в яке місце на землі не приїхав, там однозначно щось та станеться.
Молода людина практично не має друзів. Він якийсь ізгой з товариства, де править лицемірство, хамство, манірність і підлість. Звичайно, його вчинки не завжди розважливі, а часто навіть навпаки, тому він легко «наживає собі неприємності і ворогів.
Чоловік часто замислюється про те, навіщо він народився. Невже для того, щоб приносити людям страждання і горе?! Невже саме в цьому і полягає його жалюгідне існування?!
Печорін «виливаючи» душу щоденника, відкриває читачеві його іншу сторону – раниму і беззахисну перед системою і самим собою. Таким чином, у ньому борються дві різні людини, і ні один не хоче поступатися. Тож, жити в злагоді з самим собою Печорін не може. Його мучать питання світобудови, але з іншого боку, він давно дізнався на них відповіді. Тому «темна» і егоїстична сторона героя, що володіє даною інформацією, перемагає. Вона не дає спокою Печорину, змушує випробовувати долю, зраджувати і навіки забирає його любов.
Так, чоловік ненавидить це почуття. Він називає його пристрастю, яка заподіює біль. І дійсно, всі, хто любить Печоріна, приречені на страждання. Навіть Віра – єдина жінка, до якої чоловік відчував ту саму пристрасть, нещасна. Жінка вже вдруге вийшла заміж і, звичайно ж, знову за розрахунком. Саме розрахунок змушує її «прикидатися жертвою обставин. Але Віра давно для себе вирішила, що краще жити з багатим старим, ніж з молодим, але стомленим від життя Печоріним. До того ж він не любить її так, як вона його. Він не готовий піти заради Віри на жертву, не готовий і хоч трохи змінити ставлення до оточуючих. Він розумний, але дуже пихатий, і за ці роки повністю став егоїстом. У прощальному посланні Віра дорікає його, але клянеться кохати до кінця днів. Вона просить лише про одне, щоб бодай раз приніс себе в жертву, заради неї.
Після цього молода людина розриває стосунки з Мері, сенс життя якої, так само був втрачений. Адже княжна так само встигла полюбити його.
Нещасна з Печоріним і Бела. Горська князівна довго опиралася своєму почуттю, але коли все-таки довірилася Григорію Олександровичу, стала йому нецікава. Але мабуть в цьому був сенс її життя, щоб перед самою смертю пізнати справжню любов.
А що ж Печорін? Часом складається таке враження, що він зовсім перестав відчувати. Чоловік сміється на похоронах Бели, і навіть, не дочекавшись, сорока днів, залишає фортеця. Тим самим чоловік прирікає на душевну муку і свого товариша Максима Максимыча.
Він вирушає в дорогу за сенсом життя, а сенс в тому, щоб залишатися людиною в будь-якій ситуації…
