«Уроки французького» — короткий зміст (переказ)

Моя самостійна і, так би мовити, майже незалежне життя почалася в 1948 році. Тоді я пішов у п’ятий клас в райцентр, оскільки школа від мого будинку була далеко. В сім’ї нас у матері було троє, я ж був старшим. Через ще не пройшли наслідків війни, щоб обдурити шлунок і позбутися від почуття голоду, я змушував сестричку є вічка картоплі, зерно, жито.

Жили ми погано, до того ж і без батька, тому мати вирішила мене відправити в район. У рідному селі мене вважали грамотним, а тому і носили мені всі облігації. Люди вірили, ніби у мене щасливий очей. Завдяки моїй вдачі і мені випадало з виграшу.

Я був єдиним і першим з села, хто навчався в районі. Вчився я в цілому добре, на п’ятірки. Незважаючи на те, що я швидко вчив нові слова і справлявся з граматикою, з-за складності вимови французька мова мені зовсім не давався.

Наша вчителька Лідія Михайлівна, закривала очі від мого вимови. Вона старанно намагалася навчити мене вимовляти звуки, але я не міг цього зробити. Приходячи з занять, я завжди відволікався: займався справами, грав з хлопцями. Якщо ж я не був зайнятий нічим, туга по дому, більше будь-якої хвороби, обіймав мене. З-за цієї туги я схуд.

Їжу мені висилали раз в тиждень. Здебільшого це був хліб, картопля. Дуже рідко мати клала мені невелику банку сиру. Також мати підкладала в конверт з листом мені по п’ятаку – на молоко. Воно було необхідно для мене, тому що я хворів недокрів’ям. Але мої продукти кудись поділися – їх хтось тягав.

Восени Федька привів мене за городи до хлопців, які, сховавшись, грали в «чику». Гра для мене виявилася абсолютною новій, на гроші. Так як копійок у мене не було, я лише з боку спостерігав за хлопцями. Правила гри здалися мені простими: у купку монет треба було кидати камінь. Перекинуться орлом – гроші твої.

Раз на гроші, які мати прислала на молоко, я пішов грати. У свою першу гру програв я дев’яносто копійок. Кожен вечір я тренувався, і результат не змусив себе чекати. На виграний рубль я купував козячого молока.

Мої виграші почали дратувати хлопців, а особливо, Вадика. І ось в черговий раз я виграв, але Вадик спеціально зробив монети «склад». Я спробував заперечити, але тут же хлопці зацідили мене. Хлюпая, з кров’ю з носа я поплентався додому.

З розпухлим носом і саднами я пішов на заняття. На розпитування Лідії Михайлівни я відповідав короткою фразою: «Я впав». Але Тішкін вигукнув, що все це зробив Вадик з сьомого класу, тому що ми грали з ним на гроші. Я найбільше побоювався, що класний керівник поведе мене до директора школи. Василь Андрійович зазвичай виставляв провинився на загальну лінійку і при всіх питав, що спонукало його займатися цією «брудною», непристойним і ганебною справою. Але, на моє щастя, Лідія Михайлівна завела мене в клас. Я розповів їй, що виграю рубль, на який купую лише молоко. Я пообіцяв вчитель більше не грати на монети, але становище в селі у матері було зовсім поганим, всі мої запаси скінчилися. В бажанні знайти нову компанію для гри, я обійшов всі вулиці, але, на жаль, сезон закінчився. Тоді я набрався сил і знову спустився до хлопців.

Птаха стало бути накинувся на мене, але Вадик зупинив його. Намагався я вигравати трохи, але що сталося, те сталося – я почав вигравати рублі. Тоді мене хлопчаки знову побили. На цей раз як таких синців не було, була лише роздута губа.

Лідія Михайлівна вирішила вчити мене французькому індивідуально. Яким мукою це стало для мене! Але найстрашнішим виявилося те, що з-за відсутності часу в школі мені доводилося ходити до неї додому. Вона ходила в домашньому одязі, включала пластинки, з яких долинав чоловічий голос, що говорить французькою. Від цієї мови неможливо було втекти. Від всього, що відбувається, мені було незручно і навіть соромно.

Лідії Михайлівні на вигляд було років двадцять п’ять, і, як мені здавалося, вона вже була заміжня. У погляді її відчувалася доброта, м’якість, якась хитринка.

А ще я страшенно боявся, коли ця молода жінка після заняття кликала мене з нею за стіл вечеряти. Тоді я схоплювався і швидко тікав. Здавалося, навіть окраєць хліба не поліз би тоді в моє горло. Згодом вона перестала звати мене за стіл, чому я був дуже радий.

Одного разу шофер дядя Ваня привіз мені ящик. Я не міг дочекатися до дому і з нетерпінням відкрив його. Яким було моє здивування, коли я побачив там макарони! Я почав гризти їх, думаючи, куди забрати посилку. Але тут я схаменувся… Які макарони можуть бути від моєї бідної матері? Тоді я розгріб всю посилку і на дні скриньки побачив гематоген. Мої сумніви підтвердилися. Це була Лідія Михайлівна.

Раз вчителька знову запитала мене, чи граю я на гроші, а потім попросила розповісти правила гри. Тоді вона показала мені гру свого дитинства – «пристінок» — і запропонувала зіграти. Я дуже здивувався. Так ми почали грати з нею на гроші. Лідія Михайлівна піддавалася мені, і я помічав це.

Одного разу, загравшись і голосно ведучи спори, ми почули голос Василя Андрійовича. Він здивовано стояв у дверях і був вражений побаченим: вчителька французької грає на гроші з обірванцем-учнем!

Через три дні Лідія Михайлівна повернулася на Кубань. Більше я її не бачив.

В середині зими мені прийшла посилка: в ній були макарони і три червоних яблука. Хоч до цього я й не бачив їх, але я зрозумів, що це вони.