У першій строфі вірші «Бородіно» М. Ю. Лермонтова з’являється образ «дядька», у якого хлопчик запитує про те, як «віддали Москви» і про Бородіна. «Дядько» виявляється старим вояком, учасником і очевидцем битв початку XIX століття.
Перше, що кидається в очі, – ставлення старого захисника до військового і нинішньому поколінню. Він протиставляє їх, кажучи хлопчикові, що раніше були «богатирі», не те що зараз. Мабуть, це не порожні слова, а висновки зі спостережень. З кожною строфою вірша старий солдат все глибше віддається спогадам про Бородінській битві.
Спочатку в його пам’яті вимальовуються картини відступів, коли росіяни замість того, щоб рятувати Вітчизну, тісняться в «зимових квартирах». Тепер він, мабуть, ще більше розуміє, чому тодішня стара гвардія так обурювалася: «Не сміють, чи що, командири чужі подерти мундири про російські багнети?».
Не дивлячись на те, що на Бородінському полі було втрачено чимало товаришів, початок цієї битви старий воїн не згадує з сумом і скорботою, а з нісенітницею. Він вигукує: «Є розгулятись де на волі!». Навіть перший заряд рушниці назавжди закарбувався в пам’яті солдата. Він з іронією каже, що хотів «пригостити» їм «друга», називаючи так француза. Вражає вміння людини жартувати перед обличчям смерті. Воно говорить про те, що перед нами чоловік з величезною силою духу, зламати яку не можуть ніякі обставини.
Можна припустити, що на полі бою чоловік переживав зовсім інші емоції: напруга, ненависть до ворога, хвилювання за бойових товаришів. Року дещо згладили ці переживання, і тепер старий воїн дивиться на те, що відбувається з якоюсь іронією, сприймає перестрілку, як дитячу гру.
Для людини дуже важливо знати, що його товариші також віддані Батьківщині, як і він. Солдат розуміє, що тільки єдність здатне живити силу духу, якщо ж його не буде, поступово зникне і впевненість у перемозі. Про таку позицію старого воїна свідчать постійні переходи мовлення ліричного героя від «я» до «ми» і навпаки.
В пам’яті старого бійця назавжди залишився і образ полковника. Мабуть, командир-батько, народжений «хватом», став для нього прикладом. Не дарма про свого командира солдат говорить з непідробним повагою. Старий воїн пишається словами полковника, сказаними для підняття бойового духу. А ще він гордий за своїх бойових побратимів, які не тільки дали обіцянку, але і з честю виконали його: «І клятву вірності стримали ми в Бородінському бою».
Старий воїн вже майже не пам’ятає про втрати, він не називає імені загиблих товаришів, не оплакує їх. Тільки розповідає, як вважали рани після бою. Це говорить про те, що його душевні рани поволі гояться.
В останній строфі вірша М. Лермонтова «Бородіно» старий солдат повертається зі своїх спогадів до нинішнього часу. Він знову протиставляє покоління і намагається пояснити причину поразки росіян у перших битвах. Він упевнений, що «богатирі» ні за що не віддали б Москви, якби так не розпорядився Бог.
