Аналіз вірша Толстого «Благовіст»

Звернення до релігії зустрічається в текстах багатьох авторів. І кожен з них намагається описати найбільш хвилюючі, найбільш чуттєві моменти, пов’язані з вірою.

В арсеналі творчих робіт Олексія Толстого є чудовий вірш «Благовіст». Воно належить до найкращим літературним робіт, присвячених темі релігії. Адже не багато поети могли так майстерно передати ті відчуття і почуття, які відчуває людина при звук церковних дзвонів.

У Олексія Толстого були всі передумови для цього, адже все своє дитинство він відвідував церковні служби разом зі своєю матір’ю. Подорослішавши і перебравшись у Санкт–Петербург, поет продовжує захоплюватися красою храмів, якими заповнений місто. У 1840 році поет створює своє чергове творіння «Благовіст».

У тексті вірша Олексій Костянтинович намагається виразити ті почуття та емоції, які вирують у його душі під час дзвону. Він називає такі відчуття дивними, але смутними, адже вони так часто навіюють спогади з дитинства. А пройшло воно дуже нещасливо, адже батько хлопчаки пішов практично відразу після його народження. Саме тому, церковний дзвін викликає у автора відчуття туги і найсильнішого покаяння.

Про що ж міг каятися Олексій Толстой? Звичайно ж, про те суперечливому вчинок, який був здійснений поетом. Його зв’язок із заміжньою Софією Міллер викликала обурення в суспільстві. Як міг гідний граф вибрати досить непримітну жінку, яка перебувала в шлюбі з іншим чоловіком і завести з нею роман? Постійні глузування, приниження і образи змушують Софію відмовитися від своєї сім’ї і ховатися від усіх, жити в знімній квартирі, піклуючись про дітей.

Звичайно, Толстой не відмовився від коханої, він продовжував забезпечувати її грошовими засобами, проводити з нею час. Однак та іскра любові між Олексієм і Софією була зруйнована гнівом, обговоренням оточуючих.

Дивіться також:  Образ Анни Монс в романі Толстого «Петро Перший»

Приймаючи удар суспільства, поет сподівається на щасливий фінал. І ця надія відроджує в ньому сили опору по відношенню до світських інтриг і обмовам. А дзвін дарує поетові хоч і короткочасне, проте, довгоочікуване умиротворення і спокій.