У 1867 році Микола Олексійович пише чергову вірш «Помру я скоро. Жалюгідне спадщину …». Воно входить у збірник робіт–сповідей, в яких поет намагається з’ясувати своє призначення, свою відповідність істинному і справжньому поетові.
Поштовхом для написання цього вірша став лист від невідомого автора, в якому був складний вірш на підтримку Некрасова, розвіюючи хибні чутки проти поета.
Виявляється, цим невідомим автором була поетеса Ольга Мартинова. Вона вважалася прихильницею творчості Миколи Олексійовича та особисто була з ним знайома.
Після прочитання анонімного листа, Некрасов вкотре задумався над своєю прожитого життям. В його душі тріумфував розлад. Він вважав, що не виконав свій поетичний обов’язок повною мірою, розчаровуючись і каючись перед оточуючими.
У першій частині читач знайомиться з роздумами ліричного героя про роки дитинства та юності, які пройшли в революційно розгортання суспільстві. Однак протест затягнувся. Люди практично змирилися зі своїм пригнобленим становищем, тому все більше і більше стали мовчати. Така ситуація залишила в пам’яті героя самі негативні спогади.
У другій частині ліричний герой кається за те, що не завжди віршовані роботи відповідали істинної дійсності. Адже Микола Олексійович неодноразово складати творчі рими не під вплив своєї музи, а для підтримки журналу «Современник».
У другій частині виразно простежується то самотність, в якому перебуває поет. Він втратив безліч друзів, а натомість придбав десятки ворогів. Некрасов приходить до висновку, що недостатньо зробив для підтримки простого народу. Звертаючись до Батьківщини, поет просить прощення і глибоко розкаюється.
