Поема «Реквієм» стала підсумком усього творчого шляху Ахматової, поетеса говорить про дуже важливі речі. Вона намагається ємко і коротко, але ясно дати характеристику своєї епохи. Для цього використовується декілька основних маркерів, за допомогою яких виражається громадянська і життєва позиція.
В епілозі Ахматова продовжує тему смерті, яка підтримується практично в усіх розділах. Теми смерті і життя тісно переплітаються між собою в просторі даного твору. Поетеса говорить про свої почуття і переживання. Те, що їй вдалося пізнати, насправді стосується багатьох, в першу чергу, матерів, що чекають своїх синів. Для цього використовується декілька ємких і лаконічних персонификациях: як обпадають особи, з-під вік визирає страх. У першому рядочки звучить як ніби підсумок всього тексту.
Автор акцентує увагу на дрібних зміни в портретних характеристиках. Локони, які з попелястих і чорних перетворюються у срібні, зморшки, які з’являються на щоках від страждання. В таких тонких деталях передається вся біль.
Анна Ахматова згадує всіх тих, хто разом з нею стояв під стінами в’язниці, вона молитися за цих людей. Епітет червона стіна багато про що говорить. Це стіна людських сліз і людської крові, тому і червона. Далі в тексті згадується вже більш широка метафора: під червоною ослепшею стіною. Для людей, які стояли там дні і ночі стираються часові рамки: “і в лютий холод, і в липневу спеку”.
І ось наближається поминальний годину. Ахматова говорить про те, що чує всіх і відчуває їх біль і страждання. Кожна людина їй по-своєму доріг, їх переживання вона сприймає як свої: Про них згадую завжди і скрізь. Використаний стилістичний прийом – полисендитон, часто поєднується з анафорой. Це необхідно для того, щоб акцентувати увагу на певних словах, які мають важливе звучання. За допомогою повторення певних звуків, спілок, слів це виглядає дуже гармонійно, текст стає більш художнім та красивим.
Актуалізується тема історичної пам’яті, Ахматова говорить про те, що вона не проти, щоб їй спорудили пам’ятник. Але при цьому вона просить не ставить його біля моря, ні в царському садку, адже зв’язок з цими місцями втрачена. Вона говорить про те, що місце пам’ятника там, де вона вистояла 300 годин, біля цих тюремних стін. Це увічнить людські страждання не тільки поетеси, але й буде служити пам’ятником всім тим, хто був тут разом з Ахматової.
В останніх рядках епілогу поетеса актуалізує тему світу, вона вірить у світле майбутнє, вона вірить у те, що кожен отримає те, чого насправді заслуговує. Таким чином, в епілозі має місце опозиція свобода і несвобода. З допомогою використання образу-символу голуба автор говорить нам про те, що скоро настануть кращі часи. Спокійне розмірене життя підкреслює фраза: “І тихо йдуть по Неві кораблі”. Ахматова намагалася донести до читача основну думку: важливо вірити у світле майбутнє, незважаючи на невтішне сьогодення.
